Головна » 2015 » Серпень » 22 » ВСІ МИ ДІТИ ТВОЇ, УКРАЇНО (№ 68 від 22 серпня 2015 року)
17:17
ВСІ МИ ДІТИ ТВОЇ, УКРАЇНО (№ 68 від 22 серпня 2015 року)

ВСІ МИ ДІТИ ТВОЇ, УКРАЇНО

   Ось і прийшло найбільше свято нашої держави – День Незалежності. Так складається ситуація, що вже другий рік поспіль відзначає його Україна в умовах ведення нав’язаних їй воєнних дій. Це, звичайно ж, виснажує економі­ку держави, накладає свій відбиток на настрій людей. І все ж попри всі  негаразди й труднощі, ми добре розуміємо, що означає для нас наша державність, яким  нелегким був шлях до неї, і як  потрібно її берегти.
А як відгукується це свято в серцях тих, хто народився вже в незалежній Україні? На прохання редакції своїми думками з цього приводу діляться сьогодні з читачами наші юні земляки.

Анна Макарова,
вихованка Валківської ДЮСШ “Спорт для всіх”:

- Свято Незалежності – це день народження нашої держави. А в такий день хочеться сказати найкращі слова тому, кого вітаєш. Хоча, власне, важливі не слова, а почуття. Ось я, наприклад, вперше зрозуміла, як люблю свою Батьківщину і пишаюся нею, побувавши далеко від рідної землі.
На початку  серпня в складі молодіжної збірної України мені довелося брати участь у чемпіонаті Європи з важкої атлетики серед юнаків і дівчат, який  проходив у Швеції. Це моя перша поїздка за кордон. Нас дуже добре  приймали господарі чемпіонату, ми спілкувалися зі спортсменами з інших країн, подружилися. Приємно було відчувати  доброзичливе ставлення представників різних європейських держав до українців. Нас підтримували, нам бажали успіху. Здружилися ми і з росі­йськими важкоатлетами – нашими ровесниками. Якби й дорослі вміли так  швидко знаходити спільну мову між собою, то й воєн, певно, не було б.
А найбільше мені запам’яталося, як на честь перемог трьох юних українських важкоатлетів під­німався наш Державний прапор і звучав  Гімн України. Це було так хвилююче, так прекрасно. І, напевно, не  помилюся, коли скажу, що кожен з українських спортсменів думав у ті хвилини про одне – як і собі в майбутньому здобути перемогу. Не тільки для того, щоб стати  чемпіоном, а найперше – щоб примножити спортивну славу Батьківщини.

Іван Дзюба,
восьмикласник Шарівської ЗОШ І-ІІІ ст:

- Я народився і до сьомого класу жив у Молодо­гвардійську, що на Луганщині. Дуже люблю це місто, насамперед тому, що це – моя мала батьківщина. А ще – тут було цікаво й зручно жити, працювало багато культурних і спортивних закладів. Я і мої друзі мали змогу  відвідувати басейн, чимало  різноманітних гуртків – зокрема, хореографічний,  художній та інші.
Боляче говорити про все це  в минулому часі. Та через воєнні дії на Донбасі рік тому наша сім’я, а це – мама, тато, я і четверо  моїх  молодших братиків – переїхала в Харківську область. Оселилися ми в Шарівці Валківського району. Спершу я дуже сумував за рідним містом, друзями, своєю школою. Та  невдовзі і тут все стало мені своїм. Люди в Шарівці привітні, добрі, ставлення до нашої сім’ї хороше. В школі теж я знайшов надійних друзів. Особливо подружився з Данилом Даценком та Богданом Несвітієм. Разом ми ходимо на тренажерний майданчик, граємо в футбол. Добрі стосунки склалися в мене з класним кері­вником Надією Володимирівною  Поляковою, полюбив я і предмет, який вона викладає – біологію.
Мій тато працює  газоелектрозварником у місцевому сільгосппідприємстві. Я був у нього на роботі, в майстерні тракторної бригади, там так багато  цікавого. А ще дуже подобається мені місцева  природа, особливо ставок у Любівці, куди ми  з татом  часто їздимо.
І все ж для кожного з нас найріднішим залишається місце, де він народився. Отож і я, хоч і встиг полюбити Шарівку, та часто  згадую Молодогвардійськ, мрію повернутися туди. Але поки що це небезпечно, бо неподалік ідуть бої. Шахта, де працював мій батько, зупинилася. Нині найбільше моє бажання – щоб війна на Донбасі  нарешті  закінчилася, щоб в Україні налагодилося мирне, щасливе життя.

Богдан Балабан,
учень четвертого класу Ков’язького НВК, волонтер:

- У мене багато улюблених свят, дуже люблю, наприклад, дні народження – свій і членів нашої родини. Та День Незалежності України – свято особливе, воно стосується всіх жителів  нашої держави, а отже об’єднує всіх нас. Мені розповідали мама і тато, якою довгою і важкою була дорога України до незалежності. А те, що важко дається, треба дуже берегти. Тому наші бійці нині  відважно захищають Україну, щоб була вона єдиною.
Мені дуже хочеться хоч чимось допомогти їм. Разом із мамою ми готували домашні солодощі для учасників АТО. Щоб підтримати наших захисників коштами, я зайнявся також збором макулатури.
Є у мене мрія – мати свій  квадроцикл. Щоб придбати його, збирав гроші, які мені дарували рідні на дні народження. Та потім подумав, що з покупкою можна  й зачекати, є потреби важливіші. Наприклад, бійцям на війні потрібно багато такого, без чого їм не обійтися. На придбання таких речей і вирі­шив передати зібрані гроші.
А ще я люблю музику, навчаюся у Валківській дитячій школі мистецтв. Цього року виступав на районному  фестивалі–конкурсі “Грай, душа!” серед виконавців музичних творів на старовинних народних інструментах. Спершу хвилювався, а коли почав грати, забув усі страхи. І, звичайно ж, радів, коли дізнався, що виборов друге місце у своїй віковій номінації.
Зовсім небагато днів залишилося до початку нового навчального року. Канікули пролетіли так швидко й непомітно. Шкода, що  закінчується літо. Але вже й за школою, за друзями скучив. Щиро вітаю всіх їх, а також  учителів з Днем Незалежності!

 

Дмитро Гребінник,
студент-журналіст:

- Я народився пізніше, ніж  ми стали  незалежними. Не знаю, яким був перший День Незалежності, знаю тільки, що більша  частина  людей раділи. У всі Дні Незалежності, які я  застав, я не бачив, щоб люди аж так  цьому раділи. І тільки торік, на свято  Незалежності – цього неможливо забути – я бачив справжню радість на обличчях і справжню гордість. Особливо пам’ятаю запал людей на концерті “Океану Ельзи” у Львові. Отакі мої перші асоціації, коли йдеться  про Незалежність.
Загалом же гадаю, що в історії новітньої України можна назвати  три події, до яких була прикута  найбільша увага українського народу. Це – проголошення Незалежності 1991 року, Помаранчевий майдан 1994 року і Євромайдан. У ті дні народ не спав,  вірив, що він щось-таки  вирішує на рідній землі. Але  після 1991-го народ, замучений злиднями, втратив пильність. Після 2004-го народ, якого влада, пересварившись, просто-напросто підвела, розчарувався.
А що видно зараз, через півтора року після подій у Києві? Зараз іде війна. Щодо уваги – вона унікальна. Нею можна  відвернути  від внутрішніх проблем, але при цьому  активність людей не спаде, бо є зовнішня загроза. Тобто, це вже не так, як було 1991-го і 2004-го. Та й внутрішню ситуацію, схоже, не віддано на поталу чиновникам, активістів нині так багато, що  сховати злочини непросто.
Мені дуже хочеться, щоб  у День Незалежності до  спогадів про борців за Незалежність  минулого та сучасності ми додали ще одне – недремність. Не хочу, щоб нас знову  приспали, засунули кляп до рота. Будьмо  пильними – насамперед для того, щоб у майбутньому нашим дітям  не довелося  проливати свою кров за право мати голос у своїй країні.

 

 

 

Категорія: Без категорії | Переглядів: 266 | Додав: salal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: