Головна » 2015 » Вересень » 15 » ПРОСПЕКТ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ (№ 75 від 15 вересня 2015 року)
17:06
ПРОСПЕКТ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ (№ 75 від 15 вересня 2015 року)

ПРОСПЕКТ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

ДЕЩО ПРО ПЕРЕБУВАННЯ МАНДРІВНОГО ФІЛОСОФА У ВАЛКАХ

   Видатного українського філософа  Григорія  Савича  Сковороду, 300-річний ювілей якого  будемо відзначати через сім  років, називають Першорозумом, нашою національною  гордістю. Можемо пишатися  тим,  що більша частина  життя  знаменитого мислителя  пов’язана  із  Слобожанщиною, а особливо тим, що його нога ступала і  по  валківській  землі.

   «Валківський період» у біографії  Григорія  Савича  є  найменш дослі­дженим  і   найбільш романтичним, адже  пов’язаний  із   таємничою  історією  кохання  Сковороди  і  навіть  спробою взяти шлюб, чому одначе  не судилося  статися. Завдяки визначному  вченому-славісту  Ізмаїлу Срезневському, який  описав   любовну  історію  Сковороди  у своїй  повісті «Майоре, Майоре!», та харківському  професору  Андрію  Ковалі­вському, котрий   переклав розповідь  українською  мовою  і видав  її  із  власною  передмовою,    «валківський  епізод»  став  більш  відомим в Україні.
Дослідники  стверджують, що за  мотивами  повісті «Майоре, Майоре!», вперше  надрукованій  у Москві  1936 року, киянин  Михайло Булгаков  створив  свій знаменитий твір  «Майстер  і   Маргарита».
   Про що ж розповідає  Ізмаїл  Срезневський?  А розповідає  він  про те,  що  року  1765-го, мандруючи Слобожанщиною, зайшов Сковорода  до  наших  валківських  хуторів.  Стояла  тепла літня  днина. Сів  Григорій  Савич утомлений  під   дубом  і заграв  на  флейті. Раптом підвів голову і замовк, бо зустрівся поглядом із дівчиною, яка полола грядки на одному із городів над річкою Мож (так раніше називали Мжу). Дівчина зашарілася, лице її стало рожевим, як маків  цвіт. Григорію Савичу також стало не по собі: як дізнаємося  з  розповіді, філософ страшенно як  боявся  молодих жінок,  особливо  дівчат, та ще  таких  вродливих, як та незнайомка. Знайшовши  собі  тимчасове пристанище  у  старого  пасічника  Семена  Салка, Сковорода  невдовзі  познайомився  з  Оленою Павлівною (так  шанобливо  звали  ту  дівчину)  та з  її батьком-вдівцем на ймення  Майор (чи таким був його військовий чин, прізвище чи вуличне прізвисько, із розповіді не ясно). Батько з донькою жили у  власному хуторі, що збіднів  і  занепав.
   Валківські  крамарі  й торговки  величали  господаря  хутора  «паном Майором», околишні  дідичі називали «Майором-калікою», домашні –«Павлом  Леонтійовичем».  У ті  часи чоловіка часто бачили  на валківському базарі, де він  продавав дрова, сіно, курей, яйця, борошно тощо. «Як пан Майор, був він поважний та гордий, - розповідає І.Срезневський, - як бідний каліка, був він задумливий, похмурий, мовчазний».
   У Майора залишилася одна втіха, донька Олена, яку він пестливо називав Льонею, - дівчина добра, ласкава, гарна  з  виду, дбайлива  господиня. Вона була для старого втіхою і водночас горем – донька-відданиця  без  приданого.  Життя  батька  й  доньки  текло сумно  й  одноманітно. Кожен  день закінчувався  тим,  що Майор  сідав  за  Біблію, донька біля нього – за роботу (пряла, плела панчохи, вишивала  рушники). 
   Вилікувавши  від  недуги  дружину  пасічника,  у  якого квартирував,  Сковорода змушений  був приймати нових  прохачів, заживши  слави  дивного  цілителя, який лікував, а плати  за  допомогу хворим  не брав. Після того, як він вилікував Майора, чоловіки, що були  майже  ровесниками (обом минуло за сорок років), стали добрими  приятелями. Відчула  потяг до незвичайного  гостя  і  юна Олена. Малоосвічена, але надзвичайно  допитлива, вона  дуже  зраділа, коли  Сковорода запропонував  стати її  учителем. Улюбленим  заняттям  обох стало ходити парою вечорами по берегах  Мжі,  милуватися  природою, заходом  сонця. Іноді Олена  Павлівна заводила  пісню, а Григорій  Савич  грав  їй  на  флейті. Вона обожнювала  свого  нового  друга  і  наставника, а  він «дивився  на  Льоню  як на дитину, як  на янгола, забувши  в  ній  усе  земне…» 
Батько  тішився  з  того,  що  його  донька  перестала  сумувати, насолоджувалася спілкуванням  із Сковородою. Павло  Леонтійович  навіть  став  нишком  думати про  шлюб  Олени  і  Григорія. Тим самим  він  сподівався не лише влаштувати особисте  життя  доньки-безприданиці,  а  з  допомогою зятя  й  самому  стати заможним. « Я не міг, то Льоня  допоможе умовити його  бути  попом, або  хоч учителем», -  мрійливо будував  таємні  плани  щодо  Сковороди завбачливий Майор.
   Із  того місця  в  розповіді, де  батько  правдами  й  неправдами  намагається довести  діло  до весілля, оповідач  починає  ніби докоряти  старому  за  його хитромудрі  наміри, рефреном повторює  осудливо: «Майоре, Майоре!».
   Григорій  Савич, як міг, делікатно  противився  вмовлянням  Павла  Леонтійовича взяти  на  себе  турботу  про  долю  Олени. Між друзями  з  цього  приводу навіть виникла  легка  сварка. Хоча  Майору врешті-решт  таки  вдалося  призначити день шлюбу, дружиною  Сковороди  його доньці  стати  не  судилося  -  у  момент вінчання  Григорій  Савич  зник  із  церкви і ніхто ніколи  більше  не  бачив  його  у тих  місцях.
   Щоправда  кінцівка  твору   свідчить  про  те, що  філософ  на  схилі років усе  ж навідався  у  Майорів  хутір (на той  час  Олена  вже благополучно  вийшла заміж за  іншого), сів  на ганку, посидів, посумував  і  пішов. «У  цій  хатці, навколо цієї хатки, де розквітло  на  мент  щастя  його серце, усе  занепало, усе  здичавіло, і в серці  його усе  зробилося  глухе, глухе…». Так  закінчується  повість  І. Срезневського.
   Як  усе  відбувалося  насправді, про те  знає  тільки  Господь. Але, зацікавившись фактами  і  обставинами,  що  лягли  в  основу оповідання, професор Харківського університету А.П.Ковалівський (нащадок тих  поміщиків, у  маєтку  яких  доживав віку  і  знайшов вічний  спочинок Г.С.Сковорода) у 20-х роках  минулого століття, тобто через  півтора  століття  після  описаних  подій, провів наукове  дослідження на  Валківщині. Поспілкувавшись  із багатьма  старожилами, переглянувши  архів Рогозівської  церкви, у якій нібито було призначене  вінчання Олени і Сковороди, вчений  відчув  «відгомін  старих  переказів, що їх  у  значно яснішій  і  певнішій формі  чув  Ізмаїл  Срезневський».
   Нові  відомості  про мандрівного філософа, отримані  професором Ковалівським у Валках, переконали  його  в  тому, що ніщо людське Григорію Савичу не було чужим, навіть таке  «людське, занадто людське, як  кохання». Водночас  у  своїй праці вчений  наголосив, що своєю «справжньою  нареченою» видатний  філософ назавжди  обрав Біблію. Григорій  Савич  так  захопився  символічним тлумаченням  цієї  Книги книг, що переніс  на  неї  свої  найніжніші  почуття. Він називав Біблію  «улюбленою», «коханою нареченою, жінкою», «найсолодшою», «єдиною голубкою»…
   Серед  валківських  помешкань, які  свого часу  відвідував Г.С.Сковорода і  де могло  відбутися його знайомство  із  таємничою «Майоровою  донькою», був дім міщанина Костиря  на  вулиці  Харківській (будинок  цей  зруйнований  війною у 1943 році, а до того  в  ньому  розміщувався ветеринарний  технікум), садиба дідичів Сошальських поблизу Рогозівської  церкви, будинок  одного   із  випускників Харківського  колегіуму, настоятеля місцевого Свято-Преображенського храму Василя Снєсаря. До речі, серед  випускників так званих шкіл «пиїтики» та «синтаксеми», де викладав Сковорода, також  були учні з Валківщини – сини місцевих священнослужителів Андрій  Копєйчик, Василь Базилевський, Ілля Ольховський  з  Валок, Микола Романовський  із Сніжкова, Іван Кулсецький – із Мерчика, котрі також могли  запросити  свого вчителя в гості. Але, як на думку автора  цих  рядків, зернина кохання в душу Григорія Савича  могла  зронитися саме  в  домі В.І. Снєсаря, якого називають  не лише  «видатним  проповідником свого часу», а  й «улюбленцем Григорія Сковороди». У Валках о.Василь одружився із донькою поміщика та попечителя Рогозівської церкви Ганною Сухомлин, а її сестру Олену могли висватати за Григорія Савича.
   Та усе це  тільки  припущення. Очевидне лише те, що видатний філософ  бував у Валках, однак жодного місця, яке б нагадувало  про це, у нас  досі  немає.
   За пропозицією музею, яку вже  підтримали багато  представників  громадськості, ім’я Григорія Сковороди  має  носити  один  із центральних  проспектів. Той самий, на якому височіла колись Рогозівська церква (на знімку), освячена  на честь Різдва Богородиці, і де стояв під вінцем  славетний філософ.

 

Т. Поліщук,
директор Валківського краєзнавчого музею.

 

Категорія: Наша історія | Переглядів: 425 | Додав: salal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: