Головна » 2015 » Листопад » 28 » ОЛЕКСІЙ КОРСУН: "ГОЛОД, ЩО РОЗ'ЄДНУВАВ І НИЩИВ УКРАЇНЦІВ" (№ 98 від 28 листопада 2015 року)
17:11
ОЛЕКСІЙ КОРСУН: "ГОЛОД, ЩО РОЗ'ЄДНУВАВ І НИЩИВ УКРАЇНЦІВ" (№ 98 від 28 листопада 2015 року)

ОЛЕКСІЙ КОРСУН:
"ГОЛОД, ЩО РОЗ'ЄДНУВАВ І НИЩИВ УКРАЇНЦІВ"

 - Харківська область, звідки ви родом, була чи не найбільше уражена голодом. Коли вам стало відомо про це?
- Про голод 1933 року, навіть стосовно моїх рідних, не все знаю й сьогодні. У травні цього року, перебуваючи в Харкові, вперше побачив «Національну книгу пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Харківська  область». В ній наведено близько 30 тисяч коротких даних про осіб, які померли  від голоду. Це далеко не повні дані, адже за підрахунками вчених на Харківщині, у межах тодішньої області, померло близько 2 млн. 420 тис. моїх земляків.
- Як пережила голод ваша родина, хто розповів вам про це?
- Сьогодні жертв Голодомору вже ніхто не оплакує,  рідко хто про них згадує. Родинний зв’язок обірвався, бо вмирали сім’ями,  а живі воліли втекти з рідних місць і швидше забути про невимовні страждання. Звісно, в останні роки дещо змінилось. У моєму селі Олександрівці на двох могилах нарешті  з’явились надписи про те, що в них поховані померлі у 1933 році.
На «проводи» навесні приїжджаю в село Лісконогівку, де колись жила велика родина мого діда Федота, потім іду в сусіднє село Минківку на центральне кладовище. У  2007 році встановив там, з дозволу сільської ради, пам’ятник чотирьом маминим діткам – Олексію, 14 років від роду, Анастасії – 11 років, Василю – приблизно 8 років, Любові – 4 років, та маминому першому чоловікові Корнілу Божку, 1889 р. н., які померли навесні 1933-го. Трагедія маминої сім’ї мені добре відома із розповідей її самої та від моєї двоюрідної сестри Марії.
Моя мама,  Лісконог Ганна Федотівна, 1898 р. н., вийшла заміж за мешканця сусіднього села  Божківка, коли той повернувся з Першої світової. Мамина сім’я жила дружно, була заможною. Десь у 1927-1928 рр. їх розкуркулили. Господарство разом із землею «усуспільнили», сім’ю обклали підвищеними податками, як одноосібну.
Вже з осені сільська влада почала силою відбирати «додаткові» зернові  надлишки, а в лютому-березні 1933 року  місцеві «ударники» забрали з двору все до зернини. Спочатку сім’ї допомагали родичі чоловіка, потім зі снігу взимку та з багнюки у дворі вибирали розсипані і затоптані  зерна жита, квасолі. Деякий час варили жолуді, залишки буряків, першу траву, а в останні дні пили лише теплу воду. Діти спершу просили їсти, потім опухли, сиділи мовчки,  не плакали,  а десь у квітні одне за одним померли. Мама закінчувала розповідь словами: «А разом з дітками померла і я».
Маму врятувала її кума – тітка Марфа.  Вона  прийшла просити їсти, а застала на маминому подвір’ї лише мертвих – усіх чотирьох її дітей, чоловіка і свекруху. Стягла їх усіх  до погреба, що став для них спільною могилою.  Серед мертвих тітка Марфа знайшла й напівживу мою маму, яку возиком вивезла до своєї хати.

- А де жила ваша мама, коли втратила всю сім’ю, як зустрілася з батьком?
- Мама, після смерті дітей і чоловіка, жила у різних людей, бо її обі­йстя було повністю спустошене. Десь під зиму 1934 року познайомилася з моїм майбутнім батьком Михайлом Олексі­йовичем  з хутора Липова Балка і згодом вийшла за нього заміж.
Доля батькової сім’ї була схожа на мамину. У 1929-му їх також розкуркулили. Мій дід Олексій без заперечень віддав весь сільськогосподарський реманент і тяглову силу з двору, але пасіку категорично відмовився передавати в колгосп. За спогадами селян,   «ударникам» відповів: «Віддав би пасіку, але бджоли не хочуть летіти у ваш колгосп, бо знають, що подохнуть в ньому з голоду». Під час суперечки з активістами  дідові вистрелили з рушниці в груди. А пасіку  таки забрали в колгосп, хоча бджоли, як і передбачав дід, ще до зими пропали.
 На початку січня 1933-го приїхали сільські активісти, забрали з хати і погреба все дощенту: зерно, картоплю, буряки, квашену капусту, особисті речі. Навесні у батька померли його мама, а мені – баба Галя і дружина Єлизавета. Дітей  рятував, як міг. Пішов до знайомих у Валки, потім у Гонтів Яр, у село Корсунівка, звідки був родом. Зібрав по жмені зерна та буряків і де яром, де лісом повернувся додому. Діти вижили. Як побитий пес, пішов батько у колгосп, де влаштувався конюхом в Липовій Балці. Зустрівся з матір’ю, так разом і вижили.
- Кого звинувачували ваші батьки в тих страшних подіях?
- Голод 1933-го мої батьки не узагальнювали як голодомор. І, як не дивно, радянську чи українську владу прямо не звинувачували. Чи боялися, чи не розуміли, через малограмотність, що коїлося. Весь свій гнів спрямовували на «своїх», найперше – на сільських активістів. Інакше як         «падлюками» батько їх не називав. Для мами вони були «місцевими бандюгами, ненажерами і дітовбивцями». 

Підготувала 
Т. Поліщук,
директор Валківського  краєзнавчого музею.

На знімку: О.М.Корсун  у Валківському краєзнавчому музеї.
Фото 2013 року.

 

Категорія: Наша історія | Переглядів: 284 | Додав: salal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: