Головна » 2016 » Лютий » 13 » НА ДОЛЮ ВИПАЛА ЧУЖА ВІЙНА (№ 14 від 13 лютого 2016 року)
17:11
НА ДОЛЮ ВИПАЛА ЧУЖА ВІЙНА (№ 14 від 13 лютого 2016 року)

НА ДОЛЮ ВИПАЛА ЧУЖА ВІЙНА

Серед тих, чию юність обпалив нещадний  вогонь Афгану, - і наш земляк Сергій Леонідович Губський з Мельникового. На службу в армію його призвали 1979 року. У військкоматі відразу сказали, що буде служити в прикордонних військах. Туди брали кращих  із кращих. Сергій  же до армії встиг і на жнивах відзначитися, і професію водія  здобути. Помічником у батька на комбайні працював ще з сьомого класу. А коли  закінчував десятий, голова колгоспу запропонував йому  новий комбайн, та ще й дозволив  самому помічника собі підібрати.

Ті перші самостійні жнива Сергій  запам’ятав назавжди. Удвох із  товаришем-однолітком вони вибороли перше місце серед  жниварів району, які працювали на комбайнах такої марки. Стільки вітань тоді   отримали хлопці, стільки добрих, щирих слів було  сказано на їх адресу. А відзнаки  їм урочисто вручали керівники господарства й району.
Відразу по  закінченні збирання Сергій, як учив батько, ретельно оглянув комбайна, взявся готувати до  наступного  сезону. Хоча добре знав, що наступного  літа на його техніці жнивуватиме вже інший комбайнер, а він піде на солдатську службу...
У листопаді 1979-го Сергія  Губського  призвали в армію. Проходити службу  юнаку  довелося за тисячі кілометрів від рідного  дому. Потрапив він у  Пянджський Червонопрапорний Середньоазіатський прикордонний округ.
Теорію і практику  бойової підготовки спершу вивчав у школі сержантів, а потім - у бойовій  обстановці. Напередодні нового  1980 року курсантів підняли по тривозі. Таке часто траплялося й раніше, але цього разу тривога виявилася не учбовою. Разом із курсантами-прапорщиками, які теж навчалися на базі округу, їх  двома катерами  переправили через  річку Пяндж на афганську  територію. Прикордонники отримали завдання охороняти  місто  Поршерхан від банди, яка за даними  роз­відки просувалася в бік міста.
Три  місяці  тримали охорону хлопці, а місто жило спокійно.  Допомагала їм наша авіація, тож особливо небезпечних  ситуацій не виникало. Після виконання завдання їх підрозділ знову повернувся на нашу територію, і Сергію кілька місяців  довелося охороняти  кордон на заставі поблизу таджицького  кишлака Рушан. То була неспокійна  ділянка, майже постійно доводилося затримувати порушників,  нерідко - з ризиком для життя.
Невдовзі разом з іншими прикордонниками він  знову потрапив на афганську територію. «Вертушками» їх перекинули в Гюльхану, велике афганське селище, де базувалася наша мотоманеврена група. Йшла ротація, і вони повинні були змінити солдатів весняного призову. Тож з Гюльхани всі   із військовими колонами роз’їхалися по «точках» за остаточним місцем призначення.
Для Сергія такою  «точкою» стала застава Рабаті-Чіхільтон. Знаходилася вона  в горах, на висоті  майже  три тисячі  метрів і перекривала  ущелину, через яку з Пакистану на афганську територію намагалися проникнути  банди, а також постійно здійснювалися  спроби перевезти зброю та боєприпаси. Зручне розташування допомагало 75 прикордонникам застави утримувати ущелину і контролювати територію. Було це дуже нелегко, оскільки бандити прекрасно знали місцевість, а отже, могли і підійти  непоміченими і обстріляти  «точку» з добре замаскованих укриттів. Та наші хлопці, незважаючи на такий  незвичний  для них  ландшафт, теж швидко освоювалися, вчилися воювати  і в таких  умовах.
Щоправда, наука ця давалася дорого, іноді - ціною  життя. Пригадує  Сергій Леонідович, як банда, що прорвалася з Пакистану, підірвала скелю над дорогою, якою мала пройти наша колона. І без  того вузький  шлях між скелями повністю  перекрив завал. Коли його почали розбирати, бандити згори  відкрили вогонь. Доки  на виручку прилетіли наші «вертушки», банда відійшла. Тоді загинув один  боєць афганського підрозділу, який допомагав розбирати завал, і важке поранення отримав наш водій.
На заставі Рабаті-Чіхільтон сержант Сергій Губський командував одним з п’яти відділень. Під його командуванням було дванадцять  бійців. Усі - практично  його  ровесники. Та він - командир, тож на нього покладалася відпові­дальність і за те, як  вони воюють, і за їх  життя. Його хлопці в найскладніших  ситуаціях успішно виконували поставлені завдання. Свідчення цьому - бойові відзнаки їх командира. Хоча сам він вищою нагородою для себе  завжди вважав те, що всі вони живими і здоровими повернулися додому.
Серед спогадів про вогненні дороги Афгану є у Сергія  Леоні­довича і один особливий - мирний. Згадує  той епізод солдатського життя він з доброю посмішкою, каже, що і в Афганістані йому довелося пожнивувати. Внизу, під їх  заставою, розташувався кишлак, виднілися невеликі клаптики полів. Місцеві селяни вирощували на них хліб. Хлопці часто спостерігали, як вони працюють. Шкода було дивитися, як жали пшеницю серпами жінки і старі діди. Чоловіків у кишлаку не було, всі воювали - хто в народних формуваннях, хто в банді...
А якось прийшов до командира застави високий сивобородий афганець, староста кишлака, і через перекладача попросив допомогти - треба було швидко, до негоди,  перевезти снопи з поля  однієї жінки на спільний тік. Командир сказав: «Добре. Чекайте.» А потім повернувся до бійців, запитав з посмішкою: «Ну, що, є бажаючі?» 
Хлопців, що так скучили за мирною  працею, і питати не  треба було - допомогти хотів кожен. Сергію пощастило - разом з кількома бійцями він  поїхав автівкою вниз,  на поле. Швидко перевезли снопи на тік, де жителі кишлака молотили збіжжя ціпами. Спробували й наші   бійці, та вийшло не дуже вдало -  більше  діставали себе по спині, ніж  по снопах. Сергій,  згадуючи свого комбайна говорив хлопцям: «Ех, сюди б нашу техніку...»
Підрозділи, що воювали в Афганістані, називали потім обмеженим контингентом військ. У Сергія Леонідовича  ці слова завжди викликали посмішку - який же він  обмежний, мовляв, якщо  служили там  хлопці з усього  колишнього Союзу, і кожен зуст­річав земляків. Ось і в них  у Мельниковому п’ять афганців проживає нині. А стільки бойових друзів у нього по всій Харківській області - Сергій Черкавський і Володя Бокаєв з  Куп’я­нська, Сергій Бєлінський з Харкова...
Повернувшись з Афганістану, С.Л. Губський знову став працювати  в колгоспі механізатором. Згодом до його бойових нагород додалася і медаль «За трудову відзнаку».
Одружився, виростили з дружиною сина, дочекалися внука.  Нині Сергій Леонідович  на інвалідності - далися взнаки одержані  на афганській війні поранення і контузія. Та в колі особистих  проблем він не замикається. Разом зі своїми бойовими побратимами веде військово-патріотичну роботу серед молоді. І не лише у Мельниковому. Протягом останнього часу колишні воїни-інтернаціоналісти органі­зували і провели військово-спортивні змагання в кількох школах району. Сергію Леонідовичу, як і іншим афганцям, не байдуже, якими виростуть наші діти. Найбільше його бажання - щоб  ніколи не довелося їм пройти  випробування війною. А ще - щоб завжди жила в їх серцях любов до рідної  землі, і щоб були вони готові захищати її.

 

В. ЄВТУШЕНКО.

 

Переглядів: 296 | Додав: salal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: