Головна » 2016 » Лютий » 9 » ХТО В ЖИТІ ЗНАХОДИТЬ СИЛИ... (№ 13 від 9 лютого 2016 року)
17:02
ХТО В ЖИТІ ЗНАХОДИТЬ СИЛИ... (№ 13 від 9 лютого 2016 року)

ХТО В ЖИТІ ЗНАХОДИТЬ СИЛИ...

Антоніна Федорівна Бринза - з покоління дітей війни. Народилася вона на початку лютого трагічного  1941-го. Батька не пам’ятає, бо коли він пішов на фронт, їй не було  ще й   півроку.  Як дізналася сім’я вже після війни, він потрапив у полон на територію Фінляндії, там одружився, і більше звісток про  нього не було.
Мати залишилася одна з чотирма дітьми. У війну, як і всі, бідували, та все ж якось пережили окупацію. А ось відразу після війни в сім’ю  прийшло лихо. Розряджаючи разом із друзями-підлітками  снаряд, підірвався і загинув брат Тоні  Миколка. Важко переживала мати смерть сина, та треба було жити, піднімати  дітей.
Голодний 1947-й  змусив жінку, крім праці в колгоспі, взятися ще й за підсобний промисел. На ткацькому верстаті, який залишився ще від бабусі, ткала доріжки й килими і міняла їх потім на картопляне лушпиння та обрізки буряків. Варене лушпиння їли замість  картоплі, а з буряків, згадує Антоніна Федорівна, мама варила узвар, додаючи туди чи то  яблука, чи калину.
Ось так і годувала дітей - трьох своїх і ще трьох прийомних. Після війни залишилося  багато сиріт. Якось привезли таких знедолених дітей і в їх село, під патронат колгоспу. Сільрада знайшла для них будинок, а жінки-колгоспниці по черзі, з наряду, готували їм їсти з виділених  колгоспом продуктів. Подивилася на тих дітей мати Антоніни Федорівни, заплакала та й взяла  додому трьох хлопчиків. В одного, щоправда, невдовзі  знайшлися родичі, забрали  його до себе. А  два інших  залишилися в їх сім’ї. Так і жили однією дружною родиною, разом переживали труднощі, дітвора росла слухняною, допомагала мамі. 
Потім обставини склалися так, що  сім’я переїхала з Олексіївського району (був колись такий у Харківській області) на Валківщину, в село Журавлі.  Там Тоня закінчила місцеву  початкову школу, а в п’ятий клас пішла в Ков’яги. Щодня разом з іншими школяриками долала чималеньку відстань - і в дощ, і в заметіль. Нелегко було,  та, як згадує Антоніна Федорівна, і діти, й дорослі вміли тоді радіти життю, цінувати  кожну щасливу мить. Статки мали всі однакові, жили без заздрощів і нарікань на долю. Тож  і на душі було  легко. 
Після закінчення школи пішла Антоніна  працювати в місцевий колгосп, у тваринництво. Старалася, прислухалася до порад старших, з роботою  справлялася добре. І хоч робота була нелегкою, та дівчині подобалася.
А невдовзі сталися в її житті  щасливі зміни. Зустріла вона  хлопця, якого щиро покохала. Ставний, гарний, та ще й перший на селі гармоніст. А вона співати й танцювати  любила і вміла. Обоє привітні, добрі, словом, кращої  пари годі й знайти. Одружилися вони і, як і бажали їм на весіллі, прожили разом у любові та злагоді багато літ.
Після одруження перейшла Антоніна  Федорівна працювати в колгосп у Баранове (чоловік родом з цього села). Більше  десяти років трудилася на свинотоварній фермі. Чоловік працював у Харкові, і згодом на сімейній раді вирішили, що  й вона теж влаштується там на роботу. Разом  трудилися на виробництві аж до пенсії. Виростили двох  дітей, дочекалися  онуків і правнуків.
Три  роки тому відійшов у вічність чоловік. Залишилася Антоніна Федорівна одна. Більш як піввіку  прожили вони разом, тож так важко нині  без дорогої людини.  Та син, донька, онуки й правнуки, хоч і живуть  у Харкові, часто провідують її, допомагають, підтримують, як можуть. І сама вона теж старається постійно чимось займатися, аби  на смуток часу не залишалося. Тримає  невелике господарство, вільний час віддає  рукоділлю - вишиває гладдю простирадла, плете теплі речі для чотирьох онуків і п’ятьох правнуків.
А ще - любить слухати пісні по радіо, дивитися музичні телепередачі. Пісня для неї, зізнається жінка, то  і потреба душі, і ліки. Любить вона і народні пісні, і сучасні українські. Слухає, і часом здається їй - то  про її долю співають. Бо й справді,  хіба то не про неї: 


«Хай з душі, як чорна брила,
Давній смуток упаде.
Хто в житті знаходить сили,
Той ніде не пропаде...»


Незабаром Антоніна Федорівна відзначить своє 75-ліття.  Тож нехай завжди залишається вона такою ж молодою душею й щирою, хай завжди буде  світло й тепло  у неї в оселі і на душі. 

А. ШАТРАВКА,
голова ветеранської організації Баранового.

Категорія: Ветеранська | Переглядів: 289 | Додав: salal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: