Головна » 2016 » Лютий » 6 » ХІБА ГОЛОВУ ДЛЯ ЦЬОГО ОБИРАЮТЬ? (№ 12 від 6 лютого 2016 року2
17:01
ХІБА ГОЛОВУ ДЛЯ ЦЬОГО ОБИРАЮТЬ? (№ 12 від 6 лютого 2016 року2

ХІБА ГОЛОВУ ДЛЯ ЦЬОГО ОБИРАЮТЬ?

Народилася я в с. Баранове Валківського району, де і проживаю ось уже 43 роки. Ще в дитинстві мріяла про професію вихователя, бо дуже любила дітей. Завідуючою в Баранівському дитячому садочку працювала моя мама, тож кожного літа, починаючи з 12 років, я, часто буваючи у матусі на роботі, допомагаючи їй, почала отримувати свій перший педагогічний досвід. Пізніше в дитсадочок прийшла працювати і моя старша сестра. Спочатку вихователем, а потім, коли мами не стало, завідуючою, де працює й зараз.
Я ж закінчила школу, здобула дошкільну педагогічну освіту і повернулася в рідний садочок, щоб, як і мріяла, віддавати свою любов і знання дітям. А незабаром і сама стала мамою. Та тільки донечка народилася з вадами здоров’я. Дві клінічних смерті, безліч переливань крові, крововилив у мозок, два місяці в реані­мації в м. Харкові – через усе це нам довелося пройти. Але, на жаль, діагноз виявився невтішним, її хвороба – невиліковною, і моя донька на все життя стала інвалідом.
Щоб жити, моїй дитині потрібно все життя приймати ліки, яких навіть не виробляють в Україні, і коштують вони не одну тисячу гривень. Тож, не маючи іншого виходу, мені доводилося ходити на роботу, щоб заробляти бодай якісь гроші. Ніколи не показувала свого розпачу, намагалася, щоб дітям у садочку було тепло, затишно, весело і цікаво, як вдома.
І все б було добре, якби років із десять тому не став головою Баранівської сільської ради наш шановний М.А. Петренко. У мене склалося враження, що Микола Андрійович завжди і в усьому вважає себе правим, а також, що жінка – слабка стать, яка не має права голосу. Я ж завжди і в усьо­му була сильною, цілеспрямованою і принциповою жінкою, яка на все мала власне точку зору, відстоювала інтереси садочка і громади, була неодноразово депутатом місцевої ради і не боялася вказати на недоліки в роботі сільському голові. Напевне, цим і дратувала весь час Миколу Андрійовича. Як дізналася, він почав «плести інтриги» поза моєю спиною і мав у цьому «помічників», котрі доповідали йому про кожен мій крок. 
Увесь цей час нам вдавалося уникати відкритого конфлікту, хоча при зустрічі ми вже не віталися. Два роки тому один вихователь пішов на пенсію, а оскільки фахівців із дошкільною освітою не було, я залишилася працювати на півтори ставки сама, маючи змогу купувати доньці такі необхідні ліки. Декілька разів  я хотіла залишити садочок, бо працювати з 25 вихованцями різного віку важко і фізично, і морально. Але почуття відповідальності за доньку не давало цього зробити, та й батьки вихованців просили залишитися.
У січні 2015 року садочок мав перейти на баланс району, і я, і колектив дитсадка сподівалися, що сільський голова після цього нарешті залишить нас у спокої. Але сталося не так, як гадалося. Садочок ще на рік залишився на балансі сільської ради, а мені за вислугу років добавили заробітну плату, яка ще й перевищила зарплату сільського голови. Це, на мою думку,  і стало «останньою краплею» для нього. Про мою зарплату говорило вже все село, і складалося таке враження, що я заробляю стільки, як народний депутат.
Ось уже майже рік, як сільський голова не з’являвся в дитячому садочку, мабуть, щоб не стикатися зі мною, та ще й виник конфлікт через дитячий майданчик. Допомагала садочку сільська рада, але обмежувалися розмовами по телефону.
Наприкінці січня 2016 року я запросила батьків на заплановані батьківські збори, щоб відзвітувати про роботу, розповісти про успіхи дітей, про підсумкові заняття, про заплановані свята і розваги. Саме під час моєї доповіді прийшов і наш сільський голова, нібито - на запрошення батьків. Довго розповідав батькам, скільки він зробив для садочка, не забуваючи коментувати і аналізувати мою роботу. А на останок заявив, що я не гідна працювати в дитячому садочку, і що мені пора «на покой». З  цими словами залишив садочок, довівши мене до нервового зриву.
 Щоб не нагнітати ще більше ситуацію, я вимушена була піти з роботи. Але й отримавши те, чого так довго і плідно добивався, святкуючи свою «перемогу», наскільки мені відомо, сільський голова й далі продовжує свої «брудні ігри».
А пишу я все це для того, щоб сільський голова знав, що він мене не зламав. Це лише один з етапів в моєму житті. Мені не соромно ні за своє життя, ні за свою роботу, ні за свої вчинки. Мені також не соромно дивитись у вічі своїм дітям і односельцям. Є такий вислів: «Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Тож дякую нашому сільському голові за життєвий урок. Та тільки хіба достойно для чоловіка, якому, до того ж, люди довірили очолити сільську громаду, ось так “цькувати” жінку? І за що? За те, що більше 20 років чесно працювала, виховуючи сільську малечу, але мала необережність у чомусь суперечити високоповажному голові? Хіба для таких дрібних інтриг, чвар обирали Вас, Миколо Андрійовичу, односельці? 
Насамкінець, хочу вибачитись перед батьками вихованців за те, що залишила їх посеред навчального року і не довела до випускного свята.
Дякую всім, хто мене підтримав і підтримує. Дай, Боже, вам усім здоров’я, миру, злагоди й терпіння!

О. Оноша, 
не з власної волі - колишній вихователь Баранівського ДНЗ. 

Категорія: Листи | Переглядів: 273 | Додав: salal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: