Головна » 2016 » Січень » 30 » НЕ ЗАБУТИ ДОРІГ ФРОНТОВИХ (№ 10 від 30 січня 2016 року)
17:01
НЕ ЗАБУТИ ДОРІГ ФРОНТОВИХ (№ 10 від 30 січня 2016 року)

НЕ ЗАБУТИ ДОРІГ ФРОНТОВИХ

Більше семи десятиліть відділяють нас від переможного травня 1945-го. Здавалося б, з такої часової відстані вже не розгледіти ветеранам війни пережитих подій. Та дивну особливість має людська пам’ять - щось із недав­нього безслідно стирається з неї, а те, що було більш як півстоліття тому, оживає перед очима яскравими картинами.
Ось  і Антон Трохимович Гришаков добре пам’ятає, як у 1943-му сімнадцятирічним хлопцем пішов на фронт. Два роки  окупації, які Антон разом із родиною пережив у рідному селі Ілек-Кошари Бєлгородської області,  залишили в його душі  тільки  одне прагнення - стати солдатом, аби  швидше вигнати загарбників з рідної  землі. З перших днів після призову рвався на передову, дуже хотів бути піхотинцем, щоб ось так, з автоматом через  плече, дійти до Берліна...
Та служити Антону випало в залізнично-дорожніх військах, у полку, який ремонтував розбиті мости. Їх підрозділ йшов  відразу за передовими частинами, і дуже   часто  зводити міст  треба було, не зважаючи на обстріл противника. Нерідко потрапляли в такі ситуації, коли  доводилося відбивати атаки ворога, аби утримати  зайнятий рубіж, а потім вже братися за ремонт.
Зі зброєю і робочим інструментом ішов він разом із однополчанами важкими фронтовими шляхами, під вогнем ворога відновлюючи зруйноване залізничне полотно, зводячи мости та переправи. На цих дорогах втратив бойових друзів, і сам багато  разів опинявся в ситуації, коли  здавалося - не вціліти, не вийти  живим із бою. Та доля оберігала молодого солдата. Він, як і мріяв, дожив до Перемоги, дійшов таки до Берліна. І було тоді солдату-фронтовику всього  дев’ятнадцять.
День Перемоги назавжди залишився  для нього найщасливішим днем у житті. Так хотілося швидше повернутися додому, в думках уже бачив себе в рідному селі, у своїй родині. Та загартованих у боях фронтовиків не поспішали тоді демобілізовувати. Ось і Антону довелося служити аж до 1950 року - вчив молодих військовослужбовців, передавав їм свій бойовий досвід. Що ж, військова дисципліна завжди була для нього законом - і у воєнний, і в мирний час він залишався справжнім солдатом. Про це свідчать  і його  нагороди - орден Вітчизняної війни ІІ ст., медалі «За відвагу», «За визволення Варшави» та багато інших відзнак. 
Після демобілізації Антон повернувся в рідне село, на Бєлгородщину. Працювати пішов на залізницю  в Харкові. Кілька років їздив на роботу, та це було далеко й незручно, тож  переїхав на постійне місце проживання в Харківську область, у село Добропілля. Одружився, збудував дім. Добрим словом згадує  свого бойового  побратима, який  неабияк допоміг йому в цьому. Колишній командир підрозділу, в якому  служив  Антон Трохимович, теж працював на залізниці. Для бойо­вого товариша він виділив шпали, які були  на той час хорошим будівельним мате­ріалом.
Разом із дружиною Антон Трохимович виростив чоти­рьох  дочок і двох синів, має 14 онуків. Всі вони дуже люблять свого тата і дідуся, пишаються ним. Нині його дружина вже  відійшла у вічність, та діти й онуки піклуються про нього. Щиро поважають ветерана і односельці. Цими днями Антон Трохимович відзначив своє дев’яностоліття. Вся наша ветеранська громада щиро вітає ювіляра з цією поважною датою, зичить здоров’я, бадьорості, тепла в душі і в домі. На  даний час Антон Трохимович тимчасово не проживає в Добропіллі. Та душею він з нами, а ми - з ним. Ось і цю розповідь він обов’язково прочитає - син надішле йому газету. Тож хай буде вона своєрідним подарунком нашому дорогому ветерану.

Л. КАМИШАН,
голова ветеранської  організації Старого Мерчика.

Категорія: Ветеранська | Переглядів: 268 | Додав: salal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: